Лебедина душа великого таланту.

                           Лебедина душа великого таланту.

Павло Прокопович Глазовий - український поет-гуморист і сатирик. Автор 13 книжок сатири та гумору, 8 книжок для дітей. Глазовий народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелюватка (нині Казанківського району, Миколаївської області) в сім’ї хлібороба. Вчився у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині. Після закінчення педагогічної школи у 1940 році був призваний служити в армії. Учасник німецько-радянської війни.
Писати й друкуватися в районній газеті молодий поет почав іще до війни. Щоправда, це були не гуморески, а лірика. Гумор у нього «прорізався» пізніше, під час навчання в Київському педагогічному інституті. Писав для гуртожитської компанії, для стінгазет. Друзі казали: «Павлушо, ти поет!». Він відмахувався,та його майже силою змусили послати до «Перця» кілька прозових гуморесок. Прийшов теплий лист від Остапа Вишні, якому дуже сподобалися перші твори Глазового. Надалі Вишня і посприяв переводу Павла до Києва,і дуже доречно, адже Павло весь час приховував в анкетах те, що його батько був репресований. Та якийсь місцевий особіст уже почав копати на нього матеріал. Остап Вишня на той час щойно повернувся з місць заслання та обіймав посаду заввідділом листування з читачами, але його слово в «Перці» було дуже вагомим. Письменник став опікуватися долею талановитого юнака, подбавши про те, щоб того перевели навчатися в столицю на філологічний факультет Київського педагогічного інституту ім. Максима Горького. Одинадцять років, протягом 1950-61рр. поет працював у редакції «Перця» на посаді заступника головного редактора,поєднуючи основну працю з діяльністю у студії молодих гумористів при журналі. Усмішки Глазового друкувалися чи не в кожному номері,а завдяки його таланту адміністратора, наклад «Перця» за ці роки виріс до 3,5 мільйонів примірників! Саме звідси його слово пішло в народ. Простий люд одразу визнав Глазового за свого, за його вміння сказати так, що багато чого залишалося між рядками, а за роки «комуністичної свободи слова» люди в цьому стали вже аж занадто грамотні. Хто ж іще міг у часи майже безперервної боротьби з націоналізмом, без наслідків сказати всім, хто став «змоскалюватися»: «…Бо якраз така біда в моєї корови: має, бідна, язика та не знає мови», або як докір тодішній бюрократичній системі: «…Є спеціалісти, які можуть з печаткою й не туди залізти».

Першу нагороду відомий гуморист отримав вже на схилі «розвитого соціалізма» в 1988 році, ставши лауреатом премії ім. Остапа Вишні за книжку «Сміхологія». Ця книга стала наче основним звітом автора перед Богом та шанувальниками українського гумору. Після того вона витримала чисельні перевидання. З одного томика, розбитого на два великих розділи, «Сміхологія» і «Байкографія», після численних доповнень, врешті перетворилася на дві повноцінні книги. Спочатку було два видання «Сміхології» (2007), а потім незабарилась і «Байкографія» (2008). Книги стали для зголоднілих шанувальників українського гострого слова настільними.
У 1996 році поет стає першим лауреатом премії ім. Петра Сагайдачного, а в 1997 році, за вагомий внесок П.П..Глазового в українську літературу, його нагороджено орденом «За заслуги».


Павло Глазовий писав й книжки для дітей:
"Пушок і Дружок" та "Старі друзі" , написані в співавторстві з Федором Маківчуком,
"Про відважного Барвінка та Коника-Дзвоника" — у співавторстві з Богданом Чалим,
"Іванець-Бігунець" ,
"Як сторінка, то й картинка" ,
"Про Сергійка-Нежалійка та клоуна Бобу",
"Перченя".
Невичерпними джерелами творчості гумориста є скарби живої мови, іскристі перлини народної мудрості. Гумор Павла Прокоповича — доброзичливий, веселодайний. Байкам притаманні дотепність й влучність. Чимало байок та мініатюр мають риси народного анекдоту. Його твори з задоволенням виконують майстри слова, народні артисти А. Литвинов, А. Паламаренко, а ще раніше лунали вони з вуст Андрія Сови. Творчість П. П. Глазового — життєдайна, вона є завжди відкритою сторінкою веселої вдачі українського народу, його доброго настрою.