Жінки в історії

 5 видатних жінок в українській історії, про яких ви могли не знати

На жаль, майже вся історія людства написана чоловіками.

Жінки ж часто губляться на її теренах, досягаючи успіху непомітно, не на показ.

Книжка "Країна жіночого роду" за упорядкування Вахтанга Кіпіані покликана цю несправедливість виправити.

Коротко розповідаємо про 5 видатних українських жінок, які згадуються на сторінках видання.

Марія Вояковська

"Мій світе затишний, моя утіхо мила, Яку в собі ти радість принесла!" – так писав до своєї майбутньої дружини Михайло Грушевський після того, як вона відповіла "Так" на його освідчення.

Та бути чиєюсь втіхою – зовсім не те, чого насправді прагнула Марія.

Хоч вона й була найліпшим другом своєму чоловіку та залишилася в його тіні, втім її проактивна позиція й наукова освіченість не повинні лишатися непоміченими.

Одна з яскравих феміністок свого часу Марія обожнювала театр. П’єса "Нора, або Хатка ляльки" Генріка Ібсена заговорила українською завдяки її перекладу з норвезької.

Пізніше Марія була консультанткою історичних сюжетів в Українському клубі в Києві; увійшла до президії товариства "Український національний театр", стала одним із фундаторів товариства "Вільний театр" при Троїцькому народному домі, членом театральної ради "Молодого театру" та "Українфільму".

Розалія Ліфшиць-Винниченко

"Коха", як ніжно називав її чоловік, була більше, аніж просто Перша леді УНР.

Чомусь Wikipedia коротко і сухо пише навпроти її імені лише "дружина Володимира Винниченка", хоча Розалія була докторкою медицини й здобувала освіту у Франції в Паризькому університеті.

Практичне стажування проходила у кількох паризьких лікарнях: клініка Неккер, що спеціалізувалася на дитячих хворобах, лікарня Божон, лікарня Кочен, психіатрична лікарня Сент-Анн, лікарня Пітіє.

На жаль, через фінансову скруту сім’ї Винниченків вона так і не змогла отримати сертифікат для офіційної лікарської практики – окрім сплати податку за нього, треба було ще й обладнати власний приватний медичний кабінет.

Коштів же у пари тоді навіть не було на нормальний новий одяг чи книжки.

Ірина Тимочко "Христя"

Коли ця дівчина у школі відмовилася декламувати вірш пам’яті маршала Пілсудського, її батька, колишнього вояка Української Галицької Армії, було на кілька днів заарештовано.

Він не сварився на доньку, а похвалив її за те, що має власну позицію.

Згодом Ірина стане підпільницею під псевдонімом "Христя", обійматиме одну з найвищих посад серед жінок у підпіллі.

Під час операції "Вісла" дівчина перебувала у рейді чехословацькими кордонами. В одному з боїв змогла налякати польських солдатів, вдаючи, ніби стріляє з несправного пістолета-кулемета ППШ, і скориставшись цією миттю шоку, змогла услизнути.

Через зраду одного з підпільників "Христю" спіймали та утримували в ряшівській тюрмі. Вона не зломилася перед катуваннями, хоч і лишилася фізично скаліченою на все життя.

Через 8 років Ірина вийшла на волю та закінчила філософсько-історичний факультет Вроцлавського університету.

Галина Дидик

25 років Галина була ув’язнена більшовиками, терплячи їхні тортури, але не здалася.

Дидик працювала в референтурі підпільного Українського Червоного Хреста (УЧХ), де забезпечувала роботу медперсоналу для допомоги УПА.

Пізніше до завдань Галини Дидик ввійшло налагодження постійного зв’язку між головою Проводу ОУН на Українських землях Романом Шухевичем та іншими членами цього проводу.

Коли більшовики викрили місцеперебування Дидик і Шухевича, вона не встигла повністю з’їсти отруту.

Але вийшовши з ув’язнення через 25 років не втратила мужності й любові до людей.

Ірина Стасів-Калинець

У 1970-их КДБ готувалося до масових ув’язнень. Серед засуджених була й Ірина Стасів-Калинець, львівська письменниця, яку звинуватили в написанні "антирадянських" віршів, самвидаву й участі в заснуванні першої правозахисної групи в УРСР.

Розгляд її справи розтягнувся на 6 томів.

По поверненню із заслання у Забайкаллі вона почала провадити активну діяльність: стала співредакторкою самвидавного культурологічного журналу "Євшан-зілля" була серед організаторів "Меморіалу", Руху, увійшла до Наукового Товариства ім.Шевченка, написала понад три сотні статей, була депутатом Верховної Ради України XII – "першого демократичного" – скликання, яка проголосила Незалежність.

"Не пам’ятаю себе, щоб я не мріяла про Україну. Мені ввижалося, що тоді дзвенітимуть усі дзвони, стоятиме гучний передзвін усіх церковних дзвонів над усією Землею", – напише якось Ірина. Вона багато вистраждала за цю любов.

https://www.google.com/amp/s/life.pravda.com.ua/culture/60d5d2392940d/index.amp